Концепція лікування холодом: історія та сучасність

Концепція аерокріотерапії (АКТ) – імпульсного стимулюючого поверхневого впливу кріогенними температурами (нижче -130 ° С) для отримання фізіологічної реакції організму на холод – зародилася на рубежі 70-80-х років ХХ століття в Японії. Ця фізіотерапевтична дія стала доповненням до основного лікування захворювань опорно-рухового апарату. На європейський ґрунт японський досвід було перенесено майже одночасно, і ця нова галузь медицини почала розвиватися дуже швидко.

На ревматологічному конгресі 1982 року у Вісбадені японський лікар Тосімо Ямаучі зробив доповідь про дуже ефективні результати лікування ревматоїдного артриту у спеціальній повітряній кріокамері з температурою від -160°С до -180°С. Споконвіку люди знали, що локальна холодова дія здатна зменшити біль. Т. Ямаучі та його співробітники звернули увагу на цей феномен і почали активно шукати способи посилення цього знеболювального ефекту. На перший погляд, шлях збільшення ефекту був очевидний – треба знизити температуру охолоджувальної пов’язки. Саме цим шляхом і пішли японські ревматологи: діючи методом проб і помилок, вони впливали на суглоби дедалі нижчими температурами. Результат цих пошуків виявився неоднозначним – суглоби справді знеболювалися, але найчастіше при тяжкому обмороженні шкіри. Як показали згодом дослідження на математичній моделі шкірного покриву, через хороший тепловий контакт між рідиною та шкірою такі обмороження неминучі. Аби збільшити час процедури й отримати можливість переривати її до початку обмороження, треба погіршити тепловий контакт між охолоджувачем та шкірою. Для цього японці замінили рідкі охолодні середовища газом. Спочатку, за аналогією із компресами, газ застосовувався локально – обдували окремі хворі суглоби. Однак досить скоро було помічено, що чим більша площа охоплення холодним струменем і нижча температура газу, тим вищий позитивний ефект. Через деякий час японські лікарі перейшли до тотального занурення людського тіла в кріогенне середовище. Так і виникла практика загальної кріотерапії.

Доповідь Т. Ямаучі на конгресі ревматологів справила сенсацію серед фахівців, оскільки лікар відкрив принципово новий підхід до боротьби із захворюваннями опорно-рухового апарату. Однак, як це завжди буває із несподіваними сенсаційними заявами, реакція на доповідь була неоднозначною. Багато фахівців поставилися до почутого скептично і докоряли автору у шарлатанстві. Але знайшлося також чимало ентузіастів, які хотіли відтворити досягнення японського лікаря в європейських клініках.

На момент поширення методу кріотерапії в Європі технологія та методологія застосування кріотерапії були досить добре відпрацьовані, проте японський досвід залишився незатребуваним. З низки причин, у тому числі й економічних (японські виробники кріокамери виставили необґрунтовано високу ціну на обладнання), європейці не стали копіювати японську методику, купувати японське обладнання, а розгорнули широкомасштабний та багатоплановий пошук альтернативних технічних і медичних рішень. Однак, незважаючи на високу активність європейських виробників, капітальні й експлуатаційні витрати при реалізації кріотерапевтичних проєктів виявилися надто високі. Як наслідок, аж до 90-х років ХХ століття кріотерапевтичні установки залишалися найдорожчим видом терапевтичного обладнання.

Висока вартість витратних матеріалів, таких як рідке повітря або рідкий азот, стали стимулом для пошуку альтернативних методів охолодження процедурної зони і започаткували виробництво установок, у складі яких використовуються багатоступінчасті холодильні машини. Першу установку з компресійною системою охолодження було випущено в Німеччині 1985 року. Перехід на альтернативний спосіб охолодження забезпечив вирішення економічного завдання, здешевивши виробництво, проте наслідком зниження вартості обладнання стало значне підвищення температури газу в процедурній кабіні. Багатоступінчасті холодильні машини здатні підтримувати в процедурній кабіні температуру не нижче -110 º C, що значно знижує терапевтичний ефект. Якщо Т. Ямаучі описував результат кріотерапії як зняття болю та скутості суглобів на 5-6 годин, то анальгетичний ефект від процедур в установках із компресійною системою охолодження триває не більше ніж 40 хвилин.

Однак поряд із прихильниками здешевлення кріотерапевтичних систем у Європі залишилося достатньо прихильників кріотерапії за температури в проміжку від -160ºC до -150ºC, рекомендованої самим Т. Ямаучі. Ця група медиків в альянсі з інженерами сконцентрувала свої зусилля на екстенсивному напрямі розвитку аерокріотерапії – удосконаленні групових кріосаун із азотним охолодженням. 

Механізм дії аерокріотерапії

Залежно від характеру та обсягу кріовпливу, процедури АКТ можуть бути місцевими чи загальними.

Місцева аерокріотерапія являє собою осередкований вплив низькотемпературним газовим потоком, який одержується, як правило, при випаровуванні рідкого азоту та спрямовується безпосередньо на уражену ділянку. Локалізація кріовпливу забезпечується муфтами або камерами невеликого розміру. Метод застосовують для лікування артритів, поліартритів, екземи, наслідків опікових уражень тканин.

Загальна аерокріотерапія передбачає тотальне або субтотальне занурення оголеного тіла пацієнта в газове середовище кріокамери за температури від -110 до -180°С. При тотальному зануренні для дихання пацієнта використовують повітря, що заповнює зону кріовпливу, при субтотальному зануренні пацієнт дихає зовнішнім повітрям.

Найважливішою перевагою кріотерапії є недосяжна для інших методів фізіологічність.

Холод наполегливо змушує наш організм самостійно розібратися у своїх проблемах та знайти способи їх усунення. Весь процес перебігає лише за допомогою власних адаптогенних ресурсів людини, причому ці ресурси не тільки не виснажуються, а навпаки, удосконалюються та посилюються. Холодова стимуляція дозволяє організму «згадати» забуті в умовах потужної медикаментозної підтримки прийоми, запустити в роботу резервні системи, формує неспецифічний імунітет і знижує негативну реакцію на алергени.

На чому ж ґрунтуються видатні здібності кріотерапії? Хоч як це парадоксально, на страху. Холодові рецептори шкіри розташовані на глибині 0,17 мм, і при дії наднизьких температур у цих рецепторах формується сигнал про те, що тіло близько до обмороження. Уявна небезпека обмороження велика, але за передачі сигналів від рецепторів у головний мозок фізичний сенс цієї небезпеки втрачається, й інформація про місце, звідки надійшов сигнал, втрачається. Таким чином, кріотерапія формує відчуття загрози незрозумілого походження та незрозумілої локалізації. Відповіддю на таку загрозу є мобілізація захисних систем і пошук можливих причин тривоги по всьому тілу. Слід пам’ятати про те, що до початку цих пошуків контакт із кріогенним газом вже закінчено, тому захисні системи «переглядають» усі рівні організму та надають коригуючу дію на виявлені відхилення від фізіологічної норми.

Кріотерапія не тренує, а стимулює організм, змушує його самостійно виявляти і виправляти накопичені помилки. Незначна втрата теплоти (за процедуру втрачається всього 100-150 ккал) спричиняє потужну реакцію, яка триває кілька годин.

За характером впливу кріотерапія є скоріше психотерапевтичною процедурою. Лікувальна дія формується через орган шкірного почуття, а результат залежить не від втраченої теплоти, а від інтенсивності сигналів у шкірних рецепторах. Створювати умови, за яких можливі потужні сигнали шкірних рецепторів, допустимо лише за великої площі контакту шкірного покриву з кріогенним газом, тобто в умовах загальної аерокріотерапії.