Життя як найбільша цінність людини. Як бути щасливим у тривожному світі?

Мирослава Філоненко, професорка психології Національного медичного університету імені О.О.Богомольця, психологиня у методі позитивної психотерапії

---

Стаття виходить у рамках проєкту «Стресооборона. Український рецепт».

Життя триває, і життя — це найбільша цінність, а, значить, потрібно жити і робити те, що можеш, там де ти є, з тим, що маєш, щоб залишатися людиною. І чим сильніші ми будемо, зокрема і психологічно, тим слабкішим буде наш ворог.

У ситуаціях невизначеності виникає відчуття безпорадності, яка обмежує нашу волу, свободу жити своїм життям. Цей стан людини можна пояснити з точки зору психології на прикладі експерименту.

П’ятдесят років тому американський психолог Мартін Селігман перевернув уявлення про нашу свободу волі. Селігман проводив експеримент над собаками за схемою умовного рефлексу Павлова. Мета — сформувати рефлекс страху на звук сигналу. Якщо у Павлова тварини по дзвінку отримували м’ясо, то у його американського колеги — удар струмом. Щоб собаки не втекли завчасно, їх фіксували в спеціальній упряжі, щоб вони не могли рухатись.

Селігман був упевнений, що коли звірів переведуть у вольєр з низькою перегородкою, вони будуть втікати, щойно почують сигнал. Адже жива істота зробить все, щоб уникнути болю, чи не так? Але в новій клітці собаки сиділи на підлозі і скиглили. Жоден пес не перестрибнув через найлегшу перегородку, навіть не спробував. Коли в ті ж умови помістили собаку, яка не брала участі в експерименті, вона з легкістю втекла. Селігман зробив висновок: коли неможливо контролювати або впливати на неприємні події, розвивається сильне почуття безпорадності. У 1976 році вчений отримав премію Американської психологічної асоціації за відкриття завченої безпорадності.

Що ж з людьми? Теорію Селігмана багато разів перевіряли вчені з різних країн. Доведено, що якщо людина систематично зазнає поразки, незважаючи на всі зусилля; переживає тяжкі ситуації, в яких її дії ні на що не впливають; опиняється в хаотичному середовищі або обставинах, де постійно змінюються правила і будь-який рух може призвести до покарання, — у неї атрофується воля і взагалі бажання будь-що робити. Приходить апатія, а за нею і депресія. Людина здається. Завчена безпорадність звучить як слова «Будь що буде — все одно». Теорію про завчену безпорадність підтверджує життя. Не обов’язково сидіти на повідку і отримувати удари струмом, варто шукати свої активні ресурси, які допоможуть запобігти безпорадності.

У кожної людини є своєрідна «психологічна імунна система», коли щось йде не так. Навіть якщо в нас трапляється щось погане, є внутрішні ресурси, щоб протистояти складнощам, зокрема, фоновому відчуттю тривоги.

Такими ресурсними активностями, які допомагають почуватися трішки краще, можуть бути прості речі. Активно і душевно спілкуватися з приємними людьми в безпечній обстановці. Бути з людьми, які поділяють твої погляди, гратися з маленькими дітьми або тваринами. Висипатися, відпочивати після важкого дня, відвідувати художні виставки та галереї, вчитися чомусь новому, готувати разом, займатися йогою, лежати і нічого не робити, медитувати, піклуватися один про одного, нічого не робити, танцювати… Кожен обере своє, але головне в цьому — треба жити життям попри всі тривоги.

Живучи в хаосі війни, який нас втомлює і виснажує, маємо користуватися принципом надії: кожна людина є здібною і відтак має шанс змінити існуючий стан речей на краще. Сфокусованість на своїх ресурсах дає можливість відновитися і отримати напрям на життя, направивши погляд на себе. Цей ресурс має кожна людина, варто його лише знайти і змінити себе.

Інколи ментально дорослим людям варто повернутися в дитинство, хоча б на кілька миттєвостей. Чому? Тому що діти менше прив’язані до речей, вони не керуються у житті сформованими стереотипами, яких просто у них поки що немає, як немає вироблених звичок роками, а тому вони більш безпосередні. Недаремно щасливі дорослі люди ті, які, зокрема, можуть по-дитячому радіти простим речам: сонцю, дощу, цукерці, собачці, обіймам. І тому дорослим є чому повчитися (перевчитися) у малих дітей.

Взагалі питання щастя — це проблема сьогодення. Люди мають багато матеріального задоволення, але все одно відчувають себе нещасливими. Чому? Що робить нас щасливими?

Рецепт щастя є в результатах найдовшого у світі експерименту Гарвардського університету, в якому брали участь і чоловіки, і жінки, і старі, і малі. Найчіткіший меседж з цього 75-річного дослідження полягає в наступному: хороші стосунки з людьми роблять нас щасливішими і здоровішими. Дослідження стартувало у 1938 році, 60 його учасників ще живі і продовжують брати участь в цьому експерименті, розповів під час міжнародної конференції TED психіатр Роберт Волдінгер. Три висновки з цього експерименту.

1. Добрі соціальні зв'язки корисні для нас, самотність вбиває. Ті учасники експерименту, які мали сім'ї, друзів, хороші контакти в спільнотах, — щасливіші, фізично здоровіші і живуть довше, аніж ті, у кого таких соціальних зв'язку було мало. Ті, хто більш ізольований від інших людей, аніж їм хотілося б, — менш щасливі, їхнє життя погіршується в середньому віці, раніше знижуються функції мозку, а життя коротше, аніж у тих, хто не одинокий.

2. Відомо, що людина може бути самотньою у натовпі і в шлюбі. Тож другий висновок, який зробили вчені, — важливими є не лише наявність багатьох друзів чи партнера у шлюбі, але й якість цих близьких стосунків.

Здоров'я учасників дослідження у таких нещасливих шлюбах було іноді навіть гіршим, аніж в розлучених чоловіків, тоді як теплі стосунки захищають від потрясінь. Найщасливіші з учасників експерименту у 80-річному віці зізнавались, що навіть коли вони відчували фізичний біль, їх не покидало відчуття щастя. Тоді як ті, хто почував себе нещасливим, відчували, що фізичний біль ставав ще сильнішим через поганий емоційний стан.

3. Третій висновок дослідників стосувався мозку. З'ясувалось, що хороші стосунки не лише захищають тіло, але й мозок. Пам'ять залишалась кращою у тих, хто міг розраховувати на свого партнера. Навіть якщо пара часто сварилась, але відчувала, що кожен може розраховувати один на одного у складних ситуаціях, для їхнього мозку це було терапевтично — пам'ять не погіршувалась так швидко, як в самотніх людей.

Роберт Волдінгер також каже, що над стосунками треба працювати, адже хороші стосунки — не секс і гламур. Це те, що потрібно вдосконалювати впродовж всього життя. Ті, хто вкладав найбільше у розвиток стосунків в особистому житті, з друзями, з часом виявились найщасливішими.