Вікові зміни периорбітальної області: способи корекції

Анатомія верхніх та нижніх повік

Шкіра повік – найтонша і найбільш васкуляризована. Товщина шкіри повік становить менше за міліметр.

На відміну від інших анатомічних областей, де під шкірою розташована жирова клітковина, під шкірою повік лежить плоский круговий м’яз ока, який умовно ділиться на три частини:

• внутрішня (розташована над хрящовими пластинками верхньої та нижньої повік);
• серединна (над внутрішньоорбітальним жиром);
• зовнішня (розташована над кістками орбіти і вплітається вгорі в м’язи чола, а внизу – в поверхневу м’язово-фасціальну систему обличчя – SMAS).

Круговий м’яз ока захищає очне яблуко, здійснює моргання, несе функцію «слізного насоса».

Опорно-зв’язувальний апарат повік виконує опорну функцію та представлений тонкими смужками хряща – тарзальними пластинками, бічними кантальними сухожиллями та численними додатковими зв’язками.

Під очною перегородкою є внутрішньоорбітальний жир, який виконує функцію амортизатора і з усіх боків оточує очне яблуко. Порції верхнього та нижнього внутрішньоорбітального жиру поділяються на внутрішню, центральну та зовнішню. Поруч із верхньою зовнішньою порцією розташована слізна залоза.

М’яз, що піднімає верхню повіку, відкриває око і розташований у верхній повіці під подушкою жиру. Цей м’яз прикріплений до верхнього тарзального хряща. Шкіра верхньої повіки зазвичай прикріплена до м’яза, що піднімає верхню повіку. У місці прикріплення шкіри до цього м’яза за відкритого ока утворюється складка на верхній повіці. Ця супраорбітальна складка у різних людей дуже різна. У вихідців із Азії, наприклад, вона виражена слабо або її зовсім немає; у європейців вона виражена добре. За цими структурами розташоване саме очне яблуко та м’язи очей.

Нерви, що управляють очними м’язами, є маленькими гілочками лицьового нерва і входять у круговий м’яз ока, з усіх боків з його зовнішніх країв.

Анатомічні структури нижньої повіки та середньої зони обличчя тісно пов’язані між собою, а зміни в анатомії середньої зони впливають на зовнішній вигляд нижньої повіки. На додаток до порцій периорбітального жиру два додаткові шари жирової тканини існують у середній зоні обличчя.

Під зовнішньою частиною кругового м’яза ока лежить підочноямковий жир (SOOF). Найбільша товщина SOOF розташована зовні та збоку. SOOF розташований глибше поверхневої м’язово-апоневротичної системи обличчя (SMAS) й огортає велику і малу вилицю. На додаток до SOOF, вилицевий жировий прошарок (скупчення жиру у вигляді трикутника, або так званий «малярний» жир) розташований під шкірою, над SMAS. Старіння середньої зони обличчя часто супроводжується опущенням вилицевої жирової клітковини, в результаті якого на обличчі стають помітні вилицеві, або так звані «малярні», мішки.

Головною підтримувальною структурою середньої зони обличчя є очно-вилицьова зв’язка, яка йде від кісток практично по краю очниці до шкіри. Вона робить свій внесок у формування вилицевого «малярного» мішка і помітного з віком поділу повіка/щока.

Вікові зміни периорбітальної області

Основними ознаками молодих повік є гладкий контур, що тягнеться від брови до верхньої повіки і від нижньої повіки до щоки та середньої зони обличчя, шкіра натягнута, тканини наповнені. З віком стан повік змінюється – з’являється чітка межа між бровою і верхньою повікою, нижньою повікою і щокою, очі здаються порожніми. У більшості людей очна щілина з віком стає меншою і (або) округляється внаслідок зміщення як верхньої, так і нижньої повіки вниз. Поділ повіка/щока розташований значно нижче краю очної ямки, в межах 15–18 мм від краю нижньої повіки, й ухил від внутрішнього кута очної щілини до зовнішнього кута очної щілини стає низхідним.

Основними причинами вікових змін в області повік є розтягнення та ослаблення зв’язок, м’язів і шкіри обличчя під дією гравітаційних сил – тяжіння. Пружність зв’язок обличчя слабшає, вони подовжуються, але залишаються міцно фіксованими до кісток і шкіри. Отже, у найбільш рухливих зонах з мінімальною фіксацією зв’язок до шкіри сила тяжіння відтягує тканини донизу з утворенням випинань. Їх заповнюють глибокі жирові тканини, як, наприклад, «жирові грижі» нижньої чи верхньої повіки. Там же, де зв’язки міцніше утримують шкіру та м’язи, виникають поглиблення або борозни – рельєфні складки.

Можливі зміни периорбітальної області:

• опущення брови;
• опущення верхньої повіки;
• відвисання нижньої повіки;
• жирові «грижі»;
• малярський (вилицевий) «мішок»;
• виражена вилицева борозна, слізна борозна, носослізна борозна;
• атрофія орбітального жиру;
• «гусячі лапки»;
• дегідратація шкіри;
• дерматохалязис.

Дерматохалязис, або надмірна шкіра, – кардинальна особливість старіючої верхньої повіки. Постійне скорочення м’яза навколо очей, наповзання провисаючих тканин чола і втрата еластичних властивостей шкіри призводять до утворення так званих «гусячих лапок» – віялоподібних зморшок, розташованих біля зовнішнього кута ока, і тонких зморшок під нижньою повікою.

Супутні зміни:

• гіпертрофія і гіпертонус лобового м’яза;
• опущення лобового та скроневого жиру;
• подовження й розтягування кругового м’яза ока;
• гіпертонус «м’яза гордеців» і коругатора;
• гіперпігментація.

З віком відбувається прогресивна скелетонізація орбіти (стає видно рельєф кісток навколо ока), оскільки підшкірний жир, що вкриває орбітальну оправу, атрофується і мігрує вниз. Це усунення жиру вниз призводить до втрати опуклості щоки. Також на нижній повіці може з’явитися пігментація (потемніння шкіри), або так звані «кола під очима». Безліч зморшок навколо ока може означати втрату еластичності шкіри.

Способи корекції

Сучасна пластична хірургія для вирішення проблем вікових змін повік та периорбітальної області пропонує безліч класичних та інноваційних технік блефаропластики. Але як же вчинити тим, хто поки що не готовий до оперативного втручання на цій області? У цьому випадку на допомогу приходить апаратна косметологія, що має у своєму арсеналі методи профілактики й корекції естетичних проблем периорбітальної зони.

Мікрострумова терапія

Однією з кращих методик, що добре зарекомендували себе для роботи в цій галузі, є мікрострумова терапія. Це електротерапевтичний метод, у якому використовується слабкий імпульсний електричний струм у діапазоні від 10 до 600 мкА із частотою 0,1–300 Гц. 

Відновлюючи функціональну активність тканини на клітинному рівні, мікрострумова терапія одночасно діє на всі шари, залучені до патологічного процесу. Стимулюючи регенераторну функцію клітин епідермісу, МТ дозволяє зменшити трансепідермальну втрату води.

Крім того, на рівні дерми спостерігається ефект активізації роботи фібробластів, збільшення синтезу глікозаміногліканів та горизонтально структурованого колагену, а також розщеплення активованими колагеназами старого, нефункціонального колагену. Слід зазначити позитивний ефект мікрострумової терапії на меланоцити (зниження їхньої синтетичної активності та прискорення деградації меланіну), який використовується як під час лікування фотостаріння, так і в боротьбі з пігментаціями різного генезу.

Завдяки покращенню мікроциркуляції при набряку та пастозності відновлюється система лімфодренажу.

Під дією мікрострумової терапії відновлюється вихідний стан м’язів обличчя: якщо м’язи перебували в гіпертонусі, то вони розслабляються, подовжуються, внаслідок чого розправляються складки, що сформувалися, і зморшки. За вихідного гіпотонічного стану до м’язів повертається початковий фізіологічний тонус, м’язи коротшають, відбувається зміцнення м’язового каркаса, здійснюється моделювання та ліфтинг повік та обличчя.

Можливість введення на різні шари дерми іонізованих концентратів і сироваток дозволяє покращити живлення шкіри.

Мікрострумову терапію можна віднести до найбільш фізіологічних та патогенетично обґрунтованих методів корекції інволюційних змін. Процедура добре переноситься, має мінімум протипоказань.

При корекції проблем периорбітальної зони мікрострумову терапію слід проводити через день або хоча б 2-3 рази на тиждень, курсом з 12-16 процедур, з обов’язковим опрацюванням верхньої та середньої третини обличчя для отримання комплексного моделюючого результату. За наявності набряклості, пастозності тканин періорбітальної області курс слід починати з мікрострумового лімфодренажу і лише потім переходити на ліфтингові параметри.

+ лазерна біоревіталізація

Для більш вираженого впливу на дегідратовану, зморшкувату шкіру периорбітальної зони доцільно посилити мікрострумову терапію методикою лазерної біоревіталізації. Давайте з’ясуємо, чому?

Відомо, що з віком концентрація гіалуронової кислоти у шкірі знижується, визначається порушення структури її молекул. До 40 років рівень гіалуронової кислоти знижується вдвічі, до 60 років залишається приблизно 10% вихідної кількості ГК. Порушується водний баланс – виникає дегідратація, знижується пружність шкіри, з’являються зморшки. Таким чином, щоб продовжити молодість шкіри, потрібно підтримувати рівень ГК через введення її в шкіру. 

Однак природна гіалуронова кислота має молекулярну масу від 5 000 до 20 000 000 Да – молекули такого великого розміру не можуть подолати епідермальний бар’єр. Раніше був єдиний вихід – ін’єкційне введення ГК. Сьогодні ж як аналог цієї процедури можна запропонувати використання косметичних засобів на основі низькомолекулярної гіалуронової кислоти, яка проникає в шкіру під впливом випромінювання атермічного (холодного) діодного лазера з довжиною хвилі 785 нм (оскільки лазер атермічний, то при впливі лазерним променем на одну і ту ж область протягом 30 хвилин температура шкіри піднімається лише на 1°С).

Лазерна біоревіталізація – це метод введення в шкіру натуральної, хімічно незміненої гіалуронової кислоти, яка негайно відновлює водний баланс і відтворює для клітин ідеальні умови для життєдіяльності, внаслідок чого зовнішній ефект посилюється з часом через відновлення власних властивостей тканини.

Під впливом лазера:

• послаблюються зв’язки між клітинами, відкриваються транспортні канали, якими проникає низькомолекулярна гіалуронова кислота;
• змінюється просторова структура молекули ГК, збільшується її координаційне число (кількість молекул води, що може пов’язати ГК);
• збільшується продукція АТФ у тканинах;
• стимулюється функція фібробластів, збільшується продукція колагену й еластину.

Результати лазерної біоревіталізації периорбітальної області:

• зменшення дрібних зморшок та глибини великих зморшок;
• підвищення ступеня гідратації шкіри;
• ліфтинг верхньої та нижньої повіки;
• підвищення тургору шкіри, еластичності тканин;
• покращення зовнішнього вигляду шкіри (сяйлива шкіра, зменшення темних кіл під очима).

Процедури мікрострумової терапії та лазерної біоревіталізації мають негайний і відстрочений ефект, чудово доповнюють один одного, проводяться в одне відвідування (рекомендується спочатку виконати мікрострумову нормалізацію, ліфтинг, потім лазерну біоревіталізацію).

Таким чином, косметолог отримує можливість здійснити комплексну багаторівневу корекцію естетичних проблем периорбітальної зони. В подальшому можна продовжити роботу на надлишковими жировими відкладеннями в «малярних мішках», що залишилися незачепленими цим комплексом, і посилити тургор шкіри над ними за допомогою RF-терапії.

---

За матеріалами Les Nouvelles Esthetiques Україна